Ще б раз озирнутись у дверях печалі,

Поринути в золото спогадів милих…

Та вчора щось гуси так тоскно кричали

І нас залишали у світі безкрилих.

Це осінь, коханий. Це дощ—не розлука.

Це вітер—не стогін. Це мряка—не втрата.

Це гілка у шибку настирливо стука.

Це просто холодна у склянці гербата.

Це осінь, єдиний, повторена всоте,

І знову сумна, золота і безмежна.

І знову птахи підкоряють висоти,

А нас залишають у світі залежних.

І крик журавлиний Левка і Богдана

У небі похмурому виразно чути.

І щось до очей підпливає, коханий, -

Напевне, це осінь. Напевне, це смуток.