Вона не докличе із ночі кохання,
 Засне, опустивши нечитані шпальти, 
І змиють дощі предковічне признання, 
Розмажеться крейда на мокрім асфальті.

Вже порвані струни ніхто не замінить,
 І скрипка зніміє, розсохнеться з часом. 
У вікна загляне світанок осінній,
 Розбудить останню надію на щастя.

А їй вже не двадцять. І сумно, і гірко
 Сідати до столу з єдиним прибором,
 Дивитись, як вітер розхитує гілку 
І хрест височіє над темним собором.

Чи ж довго свій біль затискати в долоні,
 Щось тихо шептати до мокрого скельця?.
 Зітхають на стінах старенькі ікони. 
Ніхто не почує самотнього серця.