М.К. Ти часом озираєшся в юрбі, Хоча тебе давно ніхто не кличе. Русявий серпень грає на трубі, Як музика, пливе чиєсь обличчя. Воно тобі чуже, мов ті ключі, Що відлетіли в далі веселкові. На мить простягнеш руки до свічі - Вона погасне, ніби вітру повів Її задмухав. І присниться міф, - Давно забутий, а проте бентежний, - Ти, наче гордий молодий Сізіф, Свою під гору котиш незалежність. І ось, нарешті, викотив. Зумів. Добрався до манливої вершини. А озирнувся—друзів розгубив, І замість щастя—камінь самотини. Униз біжиш. В безплідній боротьбі Свою скорботу гордістю косичиш, Та прагнеш озирнутися в юрбі, Хоча тебе давно ніхто не кличе.