(триптих)
1
Знову залишаться мокрі сліди на бетоні,
Змовклі ворота й задивлений в небо горіх,
 Знову тебе виглядатимуть шибки віконні,
 Поки дорога втікатиме в тебе з-під ніг.

Поки втікатиме сон у заплаканий ранок,
 Кава схолоне, забута заради рядків,
 Я помолюсь за кожнісінький твій полустанок,
 В стуку коліс все рахуючи цокіт підків.

Сентиментально? Можливо. Банально? Не знаю.
Все це було ще давно, на путивльськім валу.
 Я - тільки жінка з далекого рідного краю,
 Кличу крізь ночі: "Вернися...чекаю... люблю!"

Я - тільки жінка, що має у спадок терпіння
І генетично переданий погляд у даль.
Ти повертайся. Чекатимуть зорі й каміння,
 Поки прийдеш і заміниш собою печаль.

2
Іду до Вас, а серце - наче сторож,
 Калатає у дошку сподівань,
 І ця хода, яку вже не повториш,
 Поволі віддаляє від страждань.

Іду, іду крізь слово і крізь спогад,
 "Quo vadis, homo?" - нікому спинить.
 Іду до Вас... зостався тільки подих,
 Єдина мить... непереможна мить...

Іду... Ховаю сумніви в замети,
Прогірклу ніжність горну до грудей -
І раптом відчай душу пробагнетить,
 Що Вас нема...що Вас нема ніде...

Що я навіки з шляхом повінчаюсь,
 Із тим, що ні привіту, ні сліду...
Паду в печаль і знову піднімаюсь,
Аби іти. Чекайте - я прийду!

З
На твоє повертання сідають слова
І блукають по нім, наче погляд по тілу,
 А чекання із мене тихенько сплива,
 Запускаючи спокій у душу зболілу.

Повертання, повернення... Знову цей час,
Коли подих із щастям - одне відголосся.
Знову вперше, хоча обіймав вже не раз,
 Ти обнімеш мене, і все буде, як досі...

І запрагла земля знов нап'ється дощу,
І до сонця потягнеться листя зелене...
Якщо схочеш піти, я тебе відпущу,
Але тільки завжди повертайся до мене.
2003 Р