Її будували так весело, дзвінко:
Дзвеніла сокира, сміялася пилка
І пестила щітка стіну.
Тепер у ній тихо і в свято, і в будень.
У хату цю так і не в’їхали люди.
Так сталося—хтозна, чому.


Стоїть при дорозі, мов жінка неплідна,
Крізь вибиті вікна нічого не видно,
Луною вертається звук.
Розсипались східці, і хвіртки немає.
Ту хату і привид, мабуть, обминає.
Живе тут лиш цвіль та павук.


А через дорогу—також  хата-пустка.
О, як же їй заздрить сусідка—до туску,
До тріску-судоми в стіні:

Там мешкав п’яничка, пропаща людина,
Та все ж, коли вмер, то зійшлася родина
Й горіла свіча на вікні.